Україна. ”Біла пляма” на політичній карті.

На сьогодні провідним дипломатіям світу, і не лише європейським, легше мати справу з Росією Медведєва-Путіна, Білоруссю Лукашенка чи навіть Іраном Ахмадінежада, ніж Україною всіх і нікого водночас. Бо там принаймні зрозуміло, з ким можна і потрібно вести справу.

“Не має значення чи робиш ти щось.

Якщо ніхто не помічає, твоє життя

дорівнює одному великому нулю”

Чак Паланік

За останні півроку Україна фактично зникла з політичних карт світу. Принаймні, тих карт, якими користуються зовнішньополітичні відомства провідних країн Європи та світу. Індиферентність – єдине слово, яким можна охарактеризувати сучасне ставлення до Києва в Брюсселі, Парижі, Лондоні, Вашингтоні. Трохи з цього переліку вибивається хіба що Москва, та й те лише через свої, як вона вважає, законні інтереси в нашій країні. 

Ще на початку нинішнього року, здавалося, нічого не передвіщувало такого розвитку подій. Навіть січнева газова криза, коли в результаті відсутності домовленостей між Україною та Росією частина європейських країн залишилися без газу, європейські чиновники більше схилялися до того, що проблема була створена, скоріше Москвою, ніж Києвом. Щоправда вже в січні з вуст Президента Єврокомісії Жозе Баррозу пролунало перше висловлювання, на яке українські політики мали б звернути серйозну увагу. 20 січня, виступаючи на прес-конференції в Брюсселі він порівняв Україну разом з Росією з деякими країнами Африки. “Я займався посередницькими процесами, коли був молодим, в тому числі в африканських справах. Тоді я вперше бачив систематичне невиконання домовленостей”, - заявив Президент Єврокомісії. Це попередження так і залишилося непочутим українським політикумом, а дарма. Останньою гарною цьогорічною новиною з Європи для України стала проведена у березні у Брюсселі газова конференція, на якій Київ презентував проект модернізації газотранспортної системи та реформування всієї газової галузі, і в обмін отримав так званий Брюссельський меморандум, який викликав обурення Москви, в першу чергу, через те, що українська ГТС, здавалося, повністю “упливає з рук”. Однак, подальший розвиток подій розвіяв усі побоювання північного сусіда.

Вже у червні цього року, коли перед Україною постала проблема платежів за російський газ її переговори про можливі позики в Європі та ті вимоги, які Київ вдруге (після березневої конференції) погодився виконати в обмін на отримання грошей були сприйняті в Москві цілком спокійно. І очевидно, причина криється саме в тому, що російська дипломатія вже прорахувала, що насправді жодні обіцянки українського уряду виконані не будуть, як не були вони виконані і до цього. Для європейців же літні переговори також, певною мірою стали переломною точкою, починаючи з того, що з різницею в два тижні Україна попросила то 4 млрд. дол., то 2 млрд., а потім усіляко намагалася уникати конкретики в своїх зобов’язаннях, які й мали стати передумовою отримання грошей. До речі, і до цього часу перші 300 млн. дол. з 1,7 млрд. обіцяних Єврокомісією разом з міжнародними фінансовими інституціями, так і не були надані Україні саме через невиконання найважливіших, на переконання європейців, вимог, в тому числі, підвищення тарифів на газ для населення.

Звичайно, газові перипетії – далеко не єдина причина переходу України у стан “без вісті зниклих” з карти світу, але вони в черговий раз яскраво засвідчили “уміння” київської верхівки тримати слово, а відтак і “надійність” будь-яких домовленостей. У середині вересня Верховний представник ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Хав’єр Солана, виступаючи у Гарварді, вже не приховував свого ставлення до України. “Я не відкрию таємниці, і вони (керівництво України – авт.) про це знають, що я відчуваю фрустрацію стосовно України. Те, як вони керували країною з того часу (Помаранчевої революції – авт.) дотепер, дійсно не було блискучим, м’яко кажучи”, - заявив шеф зовнішньої політики ЄС.

Серед причин, що призвели до нинішнього стану речей можна назвати і незрозумілу не тільки для європейців, а інколи і для своїх, зовнішню політику Києва, і дивну “метушню” в питанні Голодомору – то ми активно про це розповідаємо на кожному кроці, а то взагалі забули, і бажання за “красиві очі” отримати перспективу членства в ЄС без виконання будь-якого домашнього завдання, і неправдиві звіти, і феєричні, особливо для часів кризи, кортежі перших осіб під час їх поїздок до європейських столиць (лідери ЄС, зазвичай, беруть на робочі зустрічі двох-трьох міністрів чи навіть помічників, наші ж – не менше десятка, інакше візит можна вважати невдалим) і багато чого іншого. Але найголовніше – відсутність в українському політикумі хоча би так сяк відповідальних партнерів. Як не смішно, але на сьогодні провідним дипломатіям світу, і не лише європейським, легше мати справу з Росією Медведєва-Путіна, Білоруссю Лукашенка чи навіть Іраном Ахмадінежада, ніж Україною всіх і нікого водночас. Бо навіть там, де в діалозі важко очікувати на порозуміння в усіх питаннях, принаймні зрозуміло, з ким можна і потрібно вести справу. В Україні ж все не так. Маємо Президента без волі виконувати свої владні повноваження, маємо прем’єра з волею, але без бажання виконувати взяті обіцянки, якщо вони хоч в чомусь можуть завадити її цілі стати Президентом, маємо парламент – невідомо на що, а у підсумку – не маємо нічого. Принаймні в плані результатів.

Сумно, але автору цих рядків довелося тричі вибачатися перед представником прес-служби Єврокомісії за прохання знову підтвердити, що ми з ЄС будемо підписувати лише одну угоду про асоціацію, а не дві, як про це час від часу заявляє пан Ющенко, маючи чомусь на увазі ще й угоду про створення зони вільної торгівлі, що насправді буде лише частиною загального базового договору і не потребуватиме окремих підписів. Сумно тому, що всі ці заяви свідчать як про непрофесіоналізм, так і про бажання сподобатися виборцям, але аж ніяк не про бажання відстоювати інтереси країни. На сьогодні це твердження є правдивим для без перебільшення всіх основних політичних гравців в Україні, що чудово усвідомлюють наші закордонні партнери і в Європі, і в США, і в НАТО. Своєю індиферентністю вони фактично голосують за кардинальну зміну політичної еліти в країні, чого, на жаль, не скажеш про нас, українців, які вже призвичаїлися лаяти владу, незалежно від прізвищ, але так і не навчилися вимагати від влади того, чим вона власне й має займатися – працювати на благо кожного з нас.

P.S. Найсвіжіший приклад “відсутності” України навів днями Брюссель. Комісар ЄС з питань зовнішніх відносин та Європейської політики Беніта Ферреро-Вальднер “помітила” призначення Петра Порошенка міністром закордонних справ лише на четвертий день. І справа тут не в особистості нового міністра. Просто в дипломатії мовчання інколи має значно більше значення, ніж десятки яскравих промов.

Сергій Воропаєв.

УНІАН в Google News